Версія для друку

изображение: 

Особливе місце у реалізації державної політики щодо осіб з інвалідністю посідають громадські організації інвалідів. Одним із напрямів їх діяльності є сприяння зайнятості та працевлаштування інвалідів, в тому числі на заснованих ними спеціалізованих підприємствах.

Директор Центру реабілітації молодих інвалідів та членів їх сімей «Право вибору» з Харкова Валентина Бутенко, яка майже все життя присвятила себе маленьким незрячим діткам, розповіла про щоденну роботу Центру, про успіхи та завдання.

Валентино Антонівно, скільки років діє Центр і які основні напрями діяльності?

В липні цього року нам виповнилось 8 років. Основне наше завдання – рання допомога сім'ям, у яких народжуються діти з фізичними вадами. На базі нашої організації діє «Школа молодих батьків», де батьки можуть отримати знання та консультацію. У нашому центрі працюють психологи та фізичні реабілітологи, які безупинно надають підтримку, розвивають та лікують дітей. Другий напрямок нашої роботи – це студенти та випускники, адже перед ними найгостріше стоїть питання працевлаштування, проведення дозвілля, знайомства. Ми намагаємося допомогти молодим людям з інвалідністю знайти себе та своє місце у суспільстві.

Чим живе Ваша організація сьогодні?

Центр реабілітації «Право вибору» втілює в життя безліч цікавих проектів. Один із них – міжнародна школа батьківської майстерності. Вже третій рік влітку проводимо цей захід для сімей, які виховують дітей з інвалідністю віком від 3 до 8 років. До нас приїжджають фахівці з Польщі, Росії, України. В цьому році до проекту приєдналися Молдова, Казахстан та Білорусь. Це все відбувається на базі Національного реабілітаційного центру України в Євпаторії, де ми проводимо цікаві різнобічні заняття.

У нас є мрія – зробити для дітей «Сад відчуттів», щоб вони могли відчути рослини на запах, дотик або на той маленький відсоток зору, який у них залишився. Спеціально для тих дітей, які пересуваються на візочку, будуть зроблені високі клумби. Таким чином, ми допоможемо їм інтегруватися у справжній світ, який вони відчувають, хоча й по-іншому.

Також в Центрі проводимо безліч конкурсів. Один із них – номінація в літературній творчості «Маленький парнас». Його учасники з Росії, Башкирії, України є лауреатами різних всеукраїнських літературних конкурсів та проектів, а троє вже стали членами Національної спілки письменників. До дня Святого Миколая ми збирали учасників із всіх країн для вручення нагород та подарунків. Отже, результати є і ми ними пишаємось.

Які проблеми та негаразди доводиться долати?

Щоб подолати проблеми та негаразди – головне не падати духом. У нас працюють студенти на волонтерських засадах, але постійно працюючих фахівців, які володіють високим рівнем професійності – замало. Для оплати їх праці потрібні кошти, відсутність яких і є однією із найболючіших проблем. Хочеться сподіватися, що ця проблема поступово буде вирішуватися. Нажаль, не надто доводиться розраховувати на підтримку держави, більше – на власні сили та ініціативу. Наша громадська організація бере активну участь у міжнародних конкурсах, програмах, в яких перемагаємо. Велику допомогу отримуємо від меценатів. В минулому році придбали окреме приміщення на 480 квадратних метрів. Від початку територія будівлі була занедбана та брудна. За участі школярів, студентів і волонтерів ми вивезли 7 тон сміття і прибрали двір. Отже, завдяки підтримці добрих та небайдужих людей маємо змогу займатися своєю справою та розвиватися.

Що спонукало вас працювати для дітей з інвалідністю і чи складно морально працювати в цій сфері?

Особисто мені не дуже важко. Я маю досвід виховання двох власних дітей з інвалідністю. 35 років я працюю з маленькими дітками. І, мабуть, в мене вже є «імунітет» проти жалості. Ми не маємо право на жалість. До цього закликаю і батьків дітей-інвалідів. Адже ми своєю опікою та співчуттям робимо їм тільки гірше, заважаємо пристосовуватися та достойно вступати у доросле життя. Від початку треба розвивати у дітей впевненість, що вони такі як усі, щоб вони не відчували себе зайвими у суспільстві. Не потрібно залишати їх осторонь життя. Ми повинні дати цим дітям можливість навчитися всього того, що вміють їх однолітки.

Можливо дійсно треба добре розгледіти, хто живе з нами поряд та простягнути руку допомоги тим, хто її так потребує!

Бесіду вела Ірина Смірнова