Версія для друку

Згідно даних статистики  в Україні проживає 2,5 млн. людей з інвалідністю, що становить 5% усього її населення. Частина з них проживає вдома, отримуючи сторонню допомогу від близьких, а частина – які є одинокими, проживають у державних будинках-інтернатах, яких (підпорядкованих Міністерству, а не місцевим органам) в Україні – 86 (дані за 2008 рік).

Сітка богаділень (як їх називали у старовину) існує на території України з незапам’ятних часів. Тільки називають їх нині по іншому: будинки-інтернати, будинки інвалідів та просто пансіонати… Але змінилася тільки назва, а от порядки в них існують майже такі ж – як і «за царя Гороха». Звикли у нашій державі, у здоровому суспільстві до того, що ми – підопічні, неповноцінні люди (так до речі, називала нас санітарка Козелецького геріатричного пансіонату Чернігівської області Ніна Нагорна: «Ви тут не люди. Ви – підопічні. Людьми ви були там – за ворітьми…»)Тому й ставлення до підопічних закореніло – зневажливе. Як до баласту держави. Тому й поселяють у будинках-інтернатах всіх разом: молодь (після 20-ти років), престарілих, інвалідів І-ІІ груп загальних захворювань, а іноді – й розумово відсталих.

У Великому Світі, у здоровому суспільстві, хіба проживає разом, у одній кімнаті сімейство: діти, працездатні особи, пенсіонери? Звісно, що ні (хіба що у випадках, коли не дозволяє розділитись площа житла). Адже у кожної із своїх вікових каст – свої нахили, свої інтереси, свої уподобання, свої потреби. То чому ж нас поселяють всіх гамузом: молодь, престарілих, людей з інвалідністю зрілого віку?

Простіше з розумововідсталими. Вони, в основному, живуть у психоневрологічних будинках-інтернатах. Невелика кількість їх проживає у будинках іншого типу, де майже задарма виконують брудну роботу (так, наприклад, у Козелецькому геріатричному пансіонаті вони порають свиней та ВРХ на підсобному господарстві, прибирають територію, чистять сміттєві ящики, тощо). Але коли і кому прийшла в голову «світла» ідея поселяти разом престарілих та інвалідів І-ІІ груп загальних захворювань, яким до пенсії за віком ще далеко? Нонсенс…

Підопічним – престарілим, які віддали кращі роки свого життя на працю у ім’я Батьківщини потрібен спокій, тиша, затишок, піклування, догляд. У свою чергу, інваліди І-ІІ груп теж потребують часткової допомоги. Але, зважаючи на свій зовсім не престарілий вік, не знають – куди себе подіти від нудьги та безділля; 24 години на добу вільного часу(я не говорю про наказові будинки-інтернати у обласних центрах, де організована легка праця. Але їх 24 із 86. А решта, у провінції?) Майже кожний із інвалідів І-ІІ груп загальних захворювань має освіту, професію, досвід, може виконувати посильну роботу. Але де, як?

Потрібна реформа: розділити підопічних будинків-інтернатів на престарілих та інвалідів І-ІІ груп з окремим проживанням, як це зроблено у цивілізованих країнах.

Престарілих – у будинки-інтернати тихої зеленої зони, з мінімумом шуму, надати їм можливість насолоджуватися заслуженим відпочинком, отримувати кваліфіковану медичну допомогу та інші блага за свій ратний труд, за свою старечу одинокість. Вони це заслужили.

Інвалідів І-ІІ груп загальних захворювань – у будинках інвалідів, де вони б могли зайнятись посильною працею відповідно своєї професії або спорідненій їй. Адже серед багатьох підопічних є висококваліфіковані фахівці, котрі могли б принести державі відчутну користь: юристи, журналісти, перекладачі, педагоги та інші. Від цього виграють і держава, і підопічні. Державі – не потрібно надавати житло, забезпечувати харчуванням: все це є у підопічних за основним місцем проживання – у державному притулку. Державі потрібно лише виплачувати заробітну плату відповідно виконаній роботі. Підопічні – матимуть змогу доцільно використовувати вільний час, працювати, мати можливість отримувати певні кошти, що теж важливо у цей складний час (всі підопічні будинків-інтернатів отримують на руки 25% пенсії, решту забирають за проживання).

І багато зусиль для цієї реформи не треба. Потрібно просто провести своєрідну живу інвентаризацію: вік, інвалідність, професія. Звісно, що це потребує і часу, і зусиль, і – головне – бажання. Адже колись потрібно починати. У народі кажуть: «…ситий годного не розуміє». Так і фізично здоровим людям важко зрозуміти нас – людей з інвалідністю, які  хочуть теж вважати себе особистістю, вільно спілкуватися з навколишнім світом і разом із здоровими людьми працювати, мати повагу.

На моє глибоке переконання, світ здорових людей здатен полюбити нас такими, якими ми є, і з радістю прийняти у своє коло Великого Світу. Звідси починається шлях до повноцінності. І допомогти нам у цьому – Божа справа. Я щиро вірю у те – що Україна доросте до того, що вийде на рівень європейських країн, що здорові люди (включно до найвищого ешелону влади) це усвідомлять. Тож дослухайтесь до нашого голосу.

Олександр Григор’єв,інваліді І групи