Страница для печати
«Ну й що, як я не бачу чи не чую… А якщо в когось немає руки чи ноги… А якщо ти взагалі не ходиш… Душа ж хоче і бачити, і чути, вона ніколи не примириться, що її, буває, насильно ховають у найпотаємніші закутки людського єства, і коли вона не бачить жоднісінького виходу назовні …» – саме так охарактеризував стан людської душі котрийсь із групи незрячих людей, які кілька років тому на гумових човнах сплавлялися по Дністру.
Я бачила це відео. І бачила очі незрячої людини, які… бачили неперевершені за своєю красотою краєвиди, що відкривалися перед нею. Я бачила й душу… Її було видно з самої постаті цього чоловіка, з легкого тремтіння рук, що тримали весло, з загадкової усмішки на його вустах. Такий емоційний стан словами передати практично неможливо. Скажу одне – тоді вкотре відбулося чудо переродження, і сприяла цьому Львівська міська громадська організація «Товариство «Зелений хрест» (голова О. О. Волошинський).
Не стояти осторонь, а ламати стереотипи
Олександр Олександрович Волошинський, основоположник розвитку туризму та активного відпочинку для людей з інвалідністю в Україні, багаторічний керівник громадської організації, яка допомагає людям з інвалідністю. Дякувати Богу, він здоровий і робить все для того, щоб такий свій стан зберегти надовго. Професійно займався велотуризмом, понад 15 років працював рятувальником гірськоїпошуково-рятувальної служби.
Тепер він людина, яка має незвичне захоплення в житті – організовувати туристичні мандрівки для людей з інвалідністю, деколи й надскладних нозологій. Олександр знає, як треба діяти в тому чи іншому випадку, а ще переконаний, що таке вкрай необхідне людям. Так і каже: «Це дає мені неабияке задоволення, адже бачу разючі зміни, які вже сталися, зокрема, в духовному стані конкретної людини. А коли ти ще й причетний до цього, коли людина з інвалідністю, як кажуть, знаходить себе і своє призначення, коли ламаються скріплені роками стереотипи і ти не стоїш осторонь… – ось таке, певне, і є сенс життя».
Як часто диво-вітрила Олександрових дій, а також і мрій, що все ж здійснюються, ведуть його за собою: ще ж так багато хочеться здійснити і так багато про що дізнатися. Вряди-годи він перегортає сторінки книги «Пурпурові вітрила». «Дива треба робити своїми руками. Якщо душа людська прагне дива – зроби йому це диво. Нова душа буде в неї і нова в тебе…», – щоразу читає, і знову з'являються ідеї, і надходять конкретні плани щодо їх ходу та вдалого вирішення.
І цей чоловік, без перебільшення, таки робить неймовірні речі. Завдяки його життєвій активності понад 1000 людей з інвалідністю змогли відчути і пережити те, що, здавалося б, для них було поза межею реальності. Людям на візках або тотально незрячим підніматися на Говерлу чи плавати у морі з аквалангами… Хворим на ДЦП або на аутизм здійснити пішохідну екскурсію в далекі печери… Сплавлятися по Дністру людям, які мають, наприклад, синдром Дауна… Для людей з інвалідністю, яких супроводжував Олександр, все це – і відкриття світу, і океан емоцій, і, чи не найголовніше, – ще одна переконлива перемога на власному життєвому шляху.
А все почалося понад 20 років тому. До того часу ні в Україні, ні в інших державах, які входили до складу Радянського Союзу, активним відпочинком та туризмом для людей з інвалідністю ніхто не займався. Олександр же вирішив усе змінити. Доводилося всьому вчитися на власному досвіді. Допомагали колеги по рятівній службі з Москви, Грузії, Вірменії, а вони вже мали певні навики, бо безпосередньо контактували з людьми, які після участі в бойових діях отримали інвалідність.
«І що для Вас є найскладнішим в екстремальному туризмі людей з інвалідністю?» – запитую в нього. – «Це переконати їх кудись поїхати…. Скажімо, аби зібрати на сплав хоча б кількох візочників, треба було їх вмовляти років зо два. Звичайно, вони вагалися, швидше, жахалися – на надувному човні, та ще й стрімкою гірською рікою?! – самої уяви про подібне. Та й ми до ладу не знали, як їх у ті човни посадити, були питання й з влаштуванням гігієнічних потреб для них. Так, все з часом вирішилося позитивно, адже невдовзі з’явилися невеличкі переносні біотуалети, які водночас й вирішили цю проблему.
Досить складно подорожувати з незрячими людьми, особливо багато негараздів було під час зупинок. Та з часом зрозуміли, що вони мають право на власні помилки. Скільки б їм не розповідали як правильно робити те чи інше, все ж кожен має хоча б один раз втрапити в ту ж грязюку, або навіть випасти з човна, а потім спробувати залізти назад… Людина гартується, проходячи й через власні помилки».
У сплаві було й власне «сонечко»
Товариство «Зелений хрест» тісно співпрацює з Львівським обласним відділенням Українського фонду «Реабілітація інвалідів» (голова – Ярослав Грибальський). Ці організації входять до складу НАІУ. Досить часто разом й вирішують питання оздоровлення та реабілітації людей з інвалідністю. Й того разу, після дзвінка Наталії Скрипки, виконавчого директора Асамблеї, у відповідь на її пропозицію: «Давай зробимо спільний табір!», – відповів: «Давай!»
Йшлося про учбово-реабілітаційний табір для молоді з інвалідністю «Активний туризм та рекреація, можливості реабілітації». Планувалося здійснити сплав 20-ти людей з інвалідністю по Дністровському каньйону (Івано-Франківська обл.) Під час сплаву вони мали здобути не лише навички експлуатації та керування плавзасобами, а й відчути на собі всі нюанси кількаденного перебування у природному середовищі.
…Десь я прочитала: «Потрібно шукати й бачити дива, яких так багато довкола тебе. Помреш від втоми, якщо будеш цікавитися лише самим собою, а не оточенням. Саме через таку втому ти глухий і сліпий до всього іншого…». І вони, учасники цього заходу, з цікавістю вникали в усе: і як намет правильно поставити, до того ж сидячи в інвалідному візку, і як розпалити багаття, коли поруч жодної галузини. Ніхто не ухилявся від роботи, допомагали одне одному, і особливо візочникам, а їх тут було троє.
Дружно гребли усі! І ніхто не втомився, бо попередньо отримали інструктаж від досвідчених інструкторів. А ще давала силу… навколишня краса! Таких високих берегів річки, такої безкрайньої дивовижі її плес і такого синього неба, що віддзеркалювалося у водах, не так вже й часто побачиш у всьому білому світі.
І які всі були щасливі! І як втішалися цим дивом гамівні душі людей, котрі тієї теплої пори знайшли для себе чудовий спочинок. Здавалося, й вони співали веселих пісень, жартували, а то й голосно реготали. Так, всі звертали увагу на незвичну групу людей, що плили річкою: і жінки-наддністрянки, які прали білизну в річці, і стада корів, що годинами ніжаться в теплій воді, і засмаглі дітлахи, що купалися в річці.
О. Волошинський до цього часу ухилявся від запрошення до човнів осіб, які мають розумові розлади, але все ж зробив виняток і на прохання НАІУ дозволив, аби участь взяли учасники з такою недугою.
Сашко Хорунжак та Катя Фоменко разом із мамами Любов'ю Василівною та Іриною Степанівною приїхали від Херсонської організації «Серце матері». Звичайно, керівник табору спочатку і переживав, і хвилювався. Та згодом важко було уявити цей загін без «незвичних» учасників і, передусім, без Сашка. У нього синдром Дауна, таких дітей ще називають «сонячними». Він усе вміє – і за собою прибрати, і намет мамі допомагав ставити, і на кухні порався. Втішав групу своєю безпосередністю, а ще щирістю та відкритістю.
І серед гребців Сашко не пас задніх, разом зі своєю відчайдушною мамою останнього дня сплаву стрибнув із човна у воду, після того, як було запропоновано таке зробити усім бажаючим, і плисти за течією до місця чергової стоянки табору. А ще хлопець допомагав волонтерам заносити інвалідні візки до човнів, і сіно згрібав, аби вночі було м'яко спати на килимках. Дяка жителям сіл, які приймали цих мандрівників: і молоком їх пригощали, яблуками і грушками, і граблі давали. А коли їздили до Джуринського водоспаду (була ще й автобусна екскурсія в урочище «Червоне», що с. Нирків Заліщицького району Тернопільської області), Сашко не побоявся разом із мамою залізти під його пругкі струмені. А скільки це «сонечко» лагідних слів усім подарувало! Кожного ранку тільки й чули: «Доброго дня! Я вас люблю!» Таке освідчення розтоплювало серця, і здавалося, що така неприховано-непідкупна любов зігрівала не менше за те ж сонце, що яскраво палахкотіло в чистому небі.
…Олександр Волошинський робить усе, аби залишатися бадьорим надовго, і для цього дотримується здорового способу життя. Він має не лише міць духовну, а й добру фізичну силу. І яка вона, можна було переконатися, коли учасники сплаву змогли спустилися до водоспаду, а трьом людям на візках не дістатися – стрімка стежка до нього в жахливих баюрах – подружжя Валентину та Влада Добридіних із Чернівців Олександр Олександрович по черзі виніс на власних плечах на самісінький вершечок гори, звідки водоспад відкривався у всій свої красі. Тоді не пощастило лише одному – він був дуже важкий.
«Мить, яка дорожча за життя!» Здається, кращих слів, щоб передати неперевершене враження від побаченого, ця молода жінка тоді не знайшла. Я ж, дивилася на таке вражаюче дійство, і в моїй душі карбуватися все ті ж слова: «Якщо душа людська прагне дива – зроби їй це диво!»
