Версія для друку
На кожних 600-800 новонароджених одна дитина має синдром Дауна. І чиєїсь вини тут немає. Цьому аж ніяк не сприяють спосіб життя, екологічний стан, національність чи соціальний статус батьків дитини.
І хоча вчені всього світу й досі ламають голови над роз’ясненням такої складної проблеми, все ж мудра життєва філософія, здається, намагається виправдати таку людську з’яву.
Безсумнівно, чи не найбільший гріх у світі – то брехня. Саме вона, така близька і рідна для багатьох, нагромаджуючись у величезні гори, може вщент знищити будь-яку справу. Так, наш світ «багатий» на різні прояви, але саме брехня – та ж спотворена інформація, те ж скривджене неправдою слово – цупко бере в свій жорсткий полон.
Інформаційний простір, або те, в чому ми живемо, те, звідки маємо черпати збагачення для душі, те, чому завдячуємо за духовне піднесення та розвиток, – засмічений різним непотребом, зокрема, й брехнею.
Істина у правді… Можливо задля досягнення, здавалося б, недосяжного – жити по правді, й приходять у світ діти з синдромом Дауна. Можливо…
Ці «вічні діти», зі своїми чистими, незаплямованими душами –незвичні. І їх незвичність, передусім, у тому, що вони… абсолютно не вміють брехати. Напрошується думка: не вміють, бо за волею долі не досягли належного в інтелектуальній сфері. Але, як знаємо, розум часто йде всупереч із істиною. Досягаючи, втрачаємо… Що ж, живучи в такому світі, маємо повчатися і тут.
Мамине сонечко.
Утіха для сім’ї…
Минуло 25 років відтоді, коли у херсонській родині Хорунжаків, що вже мала донечку Наталку, народився син. Та до Любові Хорунжак, акушерки Херсонської обласної лікарні, яка прийняла не одну тисячу немовлят, того разу доля, здавалося, була немилосердною.
Коли після пологів вона притулила до себе новонароджену крихітку, відразу помітила характерний прояв хвороби – округле личко, замаленькі вушка у дитини, її коротенькі шийка, пальчики… Усе збагнула. Тоді прийшли страх і образа, здивування і небажання вірити в таку реальність. Але дитина – частинка її плоті, крапелька її крові – владно вимагала маминого молока та її ласки.
Дитину назвали Сашком. Природа дала їй зайву, 47-му (непарну), генетично аномальну хромосому, а з нею й діагноз на все життя – синдром Дауна. У родину прийшла тривога.
Та ненадовго. Підростала Наталочка, у майбутньому – незмінна мамина помічниця, а поки просто маленька дівчинка, яка теж потребувала маминої ласки й уваги. Хотів тепла й чоловік Василь. І хатніх клопотів ніхто не відміняв. Загалом, у цій сім’ї все було, як і у всіх. Головне, що на апатію та хандру тут часу не було.
Разом допомагали одне одному. І разом виростили свою втіху – Сашка. Таких дітей ще називають «сонечками». Певне тому, що вони завше всміхаються, а їхні очі по-доброму променяться.
У дитини – відхилення в інтелектуальному розвитку… То, здавалося б, яке ж тут може бути тепло і добро, яка тут може бути радість? Утім, подивилися б, як у цій родині вміють радіти. І у хвилини спокою, і тоді, коли приходять чергові сірі дні, разом вирішують усі проблеми, разом долають усі перешкоди.
Час, відведений на радість…
Уперше стрілися ми на аеропорту «Бориспіль»: зустрічали атлетів Спеціальної Олімпіади України (СОУ), що прилетіли зі США. Притримуючи численні медалі руками, Сашко Хорунжак вийшов з терміналу першим. Його погляд шукав…свою маму. Вона стояла поруч зі мною, і треба лишень було побачити її очі.
Разом із Національним директором СОУ Андрієм Підварком ми дружно аплодували кожному атлетові за здобуті перемоги у спорті. Величезна зала очікування, пройнявшись таким нашим піднесеним настроєм, з цікавістю споглядала за цим дійством.
...Людина з синдромом Дауна… До речі, у етично коректних країнах термін «Даун» практично відсутній, таких дітей називають «альтернативно обдарованими», адже у них досить загострене відчуття оточуючого світу, а ще вони, всупереч багатьом із нас, бачать і сприймають все очима душі. Прикро, що на таке, неординарне, ми часто дивимося, як кажуть, із заплющеними очима. Нерідко відвертаємось – аби не побачити, проходимо мимо – аби не почути. Але час не обманути і не обминути. І він уперто стукає в будь-чиї двері.
А ще ці діти ніколи не кажуть неправди. Правда в них – абсолютна.
Принаймні під час неодноразового спілкування з Сашком Хорунжаком я не почула від нього жодного слова брехні. Навіть не віриться… Як так?! Невже таке може бути правдою, коли людина завше каже правду?!
…Того сонячного дня до Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру навідалось чимало гостей. Керівники та громадськість міста, численні спонсори вшанували міську громадську організацію матерів дітей-інвалідів «Серце матері» (керівник – Валентина Олександрівна Бондар). Їй вдалося об’єднати серця 52-х матерів, які народили дітей із діагнозом «синдром Дауна». Ці жінки згуртувалися, аби допомогти не лише своїм дітям, а й іншим родинам.
На сцені театру Сашко Хорунжак танцював брейк-данс. Він дуже-дуже старався. Його очі просто променіли від захоплення. Я ж дивилася на його маму Любу. Вона була якась осяйна. І тоді я подумала: «Може, це і є щастя… Може, це і є незбагненна правда істини… Коли ти завше кажеш правду, і коли ти дійсно навчився радіти всьому…»
Ольга ШКРУПСЬКА
Київ – Херсон - Київ
Фото автора
