З кожним роком наше місто стає ошатнішим, привабливішим. Гарною плиткою виклали тротуари центральної частини, розробили чудовий сквер, але чомусь забули враховувати побажання людей з інвалідністю і обладнати пандуси, щоб людині на візку можна було під’їхати і до міської ради, і до паспортного столу, і взагалі – виїхати на  гарний тротуар. Наприклад, біля ресторану «Європейський» облаштували стоянку, зробили тротуар, але все це зробили так, що тепер людині на візку, щоб дістатися в гастроном або до ощадбанку, треба їхати вулицею серед машин 40-50 метрів. Є в нас чудові закони про соціальний захист інвалідів, і указ Президента про безбар’єрний доступ цих людей до об’єктів інфраструктури, діють державні будівельні норми і навіть велика кількість контролюючих органів. Та відповідь на запитання: «Чому все так відбувається» можна знайти в народній мудрості: «Кому болить чуже горе?».

Районна організація інвалідів звернулася до міської ради з прохання надати пільги інваліду І групи і отримала відмову. Прикро не те, що відмовили, а що ніхто не поцікавився, хто ця людина. А їй лише 31 рік, п’ять з яких прикута до ліжка і не може поворухнути ні ногою, ні рукою, і навіть розмовляє з великим зусиллям, а ще виховує сина та має привітну вдачу – коли хтось заходить в гості, він посміхається щиро, відкрито…

Ось ще один епізод байдужості. Останній дзвінок у школах. На стоянку біля ліцею під’їжджає автомобіль зі знаком «інвалід за кермом», але працівники ДАІ не дозволяють водієві припаркуватись і відправляють за 200 метрів: людина на візку змушена їх долати, щоб взяти участь в урочистостях.

Інший епізод на стоянці по вулиці Шевченка, біля продуктового ринку: автомобіль рухаючи заднім ходом зачепив візок інваліда і перевернув його. Водій вийшов, подивився, сів – і поїхав. Інші люди допомогли підняти візок, надали допомогу.

Буваючи на різних зібраннях, зустрічаючись з багатьма людьми, закликаю їх до розуміння: люди з інвалідністю – це та категорія громадян, які були і будуть. Тому те, що ми робимо для них сьогодні, знадобиться іншим і через п’ять, і через десять років. Не жалості, не милості вони просять, а розуміння того, що вони бажають бути такими як всі – повноцінними громадянами суспільства, жити звичайним життям та не просити щоразу допомоги…

Ставлення суспільства до інвалідів – це показник його морального і духовного розвитку. Ще десять років тому перебуваючи у Івано-Франківську я був вражений, що в центрі міста всі переходи обладнані пандусами за європейськими стандартами – на зовні тротуару, що створює незручності для автотранспорту, а всередині, бо так краще не тільки людям з інвалідністю, а матерям з дитячими візками, людям на милицях, просто старим. Не знаю, чи Івано-Франківськ справжнє європейське місто, але те, що там цінують своїх громадян – це точно.

Олександр Хавронюк,голова районної організації інвалідів